там и тогда

Тепер так мало греків в Ленінграді,
що ми поруйнувáли Грецьку церкву,
аби на вільній площі спорудити
концертний зал. В такій архітектурі
є щось від безнадійності. Хоча
концертний зал на тисячу осіб
не зовсім безнадійний: це ж бо храм,
і храм мистецтва. Хто у тому винен,
що ремесло вокальне більш поплáтне,
ніж хоругвú прабáтьківської віри?
Шкода лишень, що здáлеку тепер
ми будем бачити вже не нормальний купол,
а неподóбно плоский силует.
Стосовно ж неподобності пропорцій,
то чоловік залежить не від них,
а радше від пропорцій неподобства.

Я пам’ятаю, як її валили.
Була весна, і я тоді якраз
вчащáв в одне татарське посімéйство,
що мешкало поблизу. Я дивився
крізь їх вікно і бачив Грецьку церкву.
Все почалось з татарської розмови;
відтак в розмову втрутилися звуки,
які спочатку з мовою зливались,
але невдовзі заглушили все.
В садок церковний в’їхав екскаватор,
озброєний важким залізним ціпом.
І стіни стали стúха піддаватись.
Бо смішно не піддатися, якщо
ти – мур, а проти тебе – руйнівнúчий.

До того ж, екскаватор міг вважати
стіну предметом неживим, і, отже,
якоюсь мірою, собі подібним.
А в неживому світі зроду-віку
ніхто нікому здачі не дає.
Потóму в двір зігнали самоскиди,
бульдозери… І пізньої години
сидів я на руйновищі абсúди.
В проваллях олтаря стояла ніч.
І я – крізь чорні діри в олтарі –
дивився на прудку ходу трамваїв,
на вéрвицю пригаслих ліхтарів.
І те, що в церкві взагалі не стрінеш,
тепер я бачив через призму церкви.

Коли-небудь, коли не стане нас,
точніше – після нас, на нашім місці,
теж виникне щось зовсім недолáдне –
таке, що кожен, хто нас знав, жахнеться.
Втім, тих, хто знав нас, буде небагато.
Ось так, за давнім звичаєм, собаки
в старому місці задирають лапу.
Паркан знесли уже бознá-коли,
та їм, либонь, ввижається паркан.
Їх візії доповнюють реальність.
А мо’, земля той запах зберігає:
асфальту не здолати пéський запах.
І що їм цей потворний новобуд!
Для них тут сад, ну, скáзано вам, – сад!
А те, що очевидно для людей,
собак, здається, зовсім не обходить.
Оце і є так звана “псяча вірність”.
Якщо вже довелось мені всерйоз
про естафету поколінь завести мову,
то тільки в цю я вірю естафету.
Вірніше, в тих, хто відчуває запах.

Так мало нині в Ленінграді греків,
та й взагалі їх – поза Грецією – мало.
Принаймні, надто мало задля того,
щоб зберегти свої споруди віри.
А вірити у те, що ми будуєм,
ніхто їх не примушує. Одна,
напевно, справа націю хрестити,
а хрест нести – уже достóту інша.
У них одне покликання було.
Вони його здійснити не зуміли.
Неораним їх поле заросло.
“Сіячу, бережи свою соху,
ми знаємо, коли нам колоситись”.
Вони свою соху не впильнували.

Я серед ночі дúвлюсь у вікно
і думаю про те, куди ж зайшли ми?
Від чого ми сьогодні більш далекі:
від православності, а чи від еллінізму?
До чого ми близькі? І що там, у майбутнім?
Чи не судилась нам тепер інакша ера?
Яку ми справу спільною назвемо?
І що у жертву їй принести мусим?