Когда-нибудь, когда не станет нас , вернее, после нас, на нашем месте. Возникнет тоже что-нибудь такое , Чему любой, нас знавший, ужаснется , Но знавших нас не будет слишком много .
здесь статья о Иосифе Бродском, написанная в прошлом году.
Тепер так мало греків в Ленінграді, що ми поруйнувáли Грецьку церкву, аби на вільній площі спорудити концертний зал. В такій архітектурі є щось від безнадійності. Хоча концертний зал на тисячу осіб не зовсім безнадійний: це ж бо храм, і храм мистецтва. Хто у тому винен, що ремесло вокальне більш поплáтне, ніж хоругвú прабáтьківської віри? Шкода лишень, що здáлеку тепер ми будем бачити вже не нормальний купол, а неподóбно плоский силует. Стосовно ж неподобності пропорцій, то чоловік залежить не від них, а радше від пропорцій неподобства.
Я пам’ятаю, як її валили. Була весна, і я тоді якраз вчащáв в одне татарське посімéйство, що мешкало поблизу. Я дивився крізь їх вікно і бачив Грецьку церкву. Все почалось з татарської розмови; відтак в розмову втрутилися звуки, які спочатку з мовою зливались, але невдовзі заглушили все. В садок церковний в’їхав екскаватор, озброєний важким залізним ціпом. І стіни стали стúха піддаватись. Бо смішно не піддатися, якщо ти – мур, а проти тебе – руйнівнúчий.
До того ж, екскаватор міг вважати стіну предметом неживим, і, отже, якоюсь мірою, собі подібним. А в неживому світі зроду-віку ніхто нікому здачі не дає. Потóму в двір зігнали самоскиди, бульдозери… І пізньої години сидів я на руйновищі абсúди. В проваллях олтаря стояла ніч. І я – крізь чорні діри в олтарі – дивився на прудку ходу трамваїв, на вéрвицю пригаслих ліхтарів. І те, що в церкві взагалі не стрінеш, тепер я бачив через призму церкви.
Коли-небудь, коли не стане нас, точніше – після нас, на нашім місці, теж виникне щось зовсім недолáдне – таке, що кожен, хто нас знав, жахнеться. Втім, тих, хто знав нас, буде небагато. Ось так, за давнім звичаєм, собаки в старому місці задирають лапу. Паркан знесли уже бознá-коли, та їм, либонь, ввижається паркан. Їх візії доповнюють реальність. А мо’, земля той запах зберігає: асфальту не здолати пéський запах. І що їм цей потворний новобуд! Для них тут сад, ну, скáзано вам, – сад! А те, що очевидно для людей, собак, здається, зовсім не обходить. Оце і є так звана “псяча вірність”. Якщо вже довелось мені всерйоз про естафету поколінь завести мову, то тільки в цю я вірю естафету. Вірніше, в тих, хто відчуває запах.
Так мало нині в Ленінграді греків, та й взагалі їх – поза Грецією – мало. Принаймні, надто мало задля того, щоб зберегти свої споруди віри. А вірити у те, що ми будуєм, ніхто їх не примушує. Одна, напевно, справа націю хрестити, а хрест нести – уже достóту інша. У них одне покликання було. Вони його здійснити не зуміли. Неораним їх поле заросло. “Сіячу, бережи свою соху, ми знаємо, коли нам колоситись”. Вони свою соху не впильнували.
Я серед ночі дúвлюсь у вікно і думаю про те, куди ж зайшли ми? Від чого ми сьогодні більш далекі: від православності, а чи від еллінізму? До чого ми близькі? І що там, у майбутнім? Чи не судилась нам тепер інакша ера? Яку ми справу спільною назвемо? І що у жертву їй принести мусим?
Мені, бруклинатору, наразі ближче це послання Лікомедові, на Скірос:
Я покидаю місто, як Тезей – свій лабіринт, залúшивши смердіти труп Мінотавра, й хтиву Аріадну – в обіймах Вакха. Ось вона, звитяга! Апофеоз подвижництва. Господь якраз тоді влаштовує нам зустріч, коли, завершивши усі нагальні справи й узявши здобич, сунем пустирем, навіки покидаючи цей край, щоб більше вже сюди не повертатись. Бо, зрештою, убивство є убивство. І смертні мусять битися із монстром. Та хто сказав, що вúродки безсмертні? Отож, щоб ми не вміли й уявити себе відмінними від тих, кого здолали, Бог відбирає в нас винагороду, звичайно, потай від святкової юрби, й велить мовчати. Й ми ідемо геть.
Тепер уже насправді – назавжди. Людина, звісно, може повернутись на місце свого злочину, натомість на місце упослідження – ніколи. І в цьому пункті плани Божествá і наше відчуття його зневаги збігаються настільки абсолютно, що за спиною зостаються: ніч, смердючий звір і тріумфальний натовп, вогні, будинки. Вакх на пустирі навпомацки голубить Аріадну.
Коли-небудь я мушу повернутись… Назад. Домíв. До рідного порогу. Проляже шлях мій через це містечко. Дай, Боже, щоб з собою я не мав двосічного меча, оскільки місто звичайно починається для тих, хто в ньому мешкає, з майдану і ратуші. А для мандрівця – з околиць.
Що ж, будемо дружити! Цей переклад теж гарний, але ж менi трохи сумно, що дiти нашi будуть читати Бродського у перекладi, якщо взагалi будуть щось читати...
Я собі гадаю, що Бродський насправді - занадто наш. Мабуть, наступні покоління не розумітимуть принаймні половини з того, про що йому йшлося... І, на жаль, це не залежить від мови, якою вони його читатимуть. Перефразовуючи, "иное, милые, тысячелетье на дворе..."
Якби вона просто пішла на дно, то це було б іще півбіди. Зрештою, майбутні делоські дайвери мали б за чим пірнати! 8-))) Натомість, мені здається, що вона просто розчинилася у так званому "поживному розчині" жлобалізації - і на те нема ради!
А можно высказаться "маленькому человеку"? ))) Бродский для меня вроде спасательного круга в этой жизни...уже много лет... Я еще мало читала Ваших стихов, но с самого первого была поражена и счастлива...от этой внешней бесстрастности у меня сжимается горло.. Интонации Бродского очень сильны...но это никак не обесценивает Ваши стихи..возможно, так проявляет себя интеллект?...
Спасибо. Будем дружить. Вы правы, но наряду с интеллектом так проявляет себя система ценностей, как говорят психологи. Что интересно, а что - нет. Я никогда не отрицал влияния Бродского. И упоминание о некотором сродстве - прекрасный комплимент. Статья, я думаю, многое прояняет. :)
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
timeasmymeasure
no subject
Date: 2008-01-28 06:46 am (UTC)що ми поруйнувáли Грецьку церкву,
аби на вільній площі спорудити
концертний зал. В такій архітектурі
є щось від безнадійності. Хоча
концертний зал на тисячу осіб
не зовсім безнадійний: це ж бо храм,
і храм мистецтва. Хто у тому винен,
що ремесло вокальне більш поплáтне,
ніж хоругвú прабáтьківської віри?
Шкода лишень, що здáлеку тепер
ми будем бачити вже не нормальний купол,
а неподóбно плоский силует.
Стосовно ж неподобності пропорцій,
то чоловік залежить не від них,
а радше від пропорцій неподобства.
Я пам’ятаю, як її валили.
Була весна, і я тоді якраз
вчащáв в одне татарське посімéйство,
що мешкало поблизу. Я дивився
крізь їх вікно і бачив Грецьку церкву.
Все почалось з татарської розмови;
відтак в розмову втрутилися звуки,
які спочатку з мовою зливались,
але невдовзі заглушили все.
В садок церковний в’їхав екскаватор,
озброєний важким залізним ціпом.
І стіни стали стúха піддаватись.
Бо смішно не піддатися, якщо
ти – мур, а проти тебе – руйнівнúчий.
До того ж, екскаватор міг вважати
стіну предметом неживим, і, отже,
якоюсь мірою, собі подібним.
А в неживому світі зроду-віку
ніхто нікому здачі не дає.
Потóму в двір зігнали самоскиди,
бульдозери… І пізньої години
сидів я на руйновищі абсúди.
В проваллях олтаря стояла ніч.
І я – крізь чорні діри в олтарі –
дивився на прудку ходу трамваїв,
на вéрвицю пригаслих ліхтарів.
І те, що в церкві взагалі не стрінеш,
тепер я бачив через призму церкви.
Коли-небудь, коли не стане нас,
точніше – після нас, на нашім місці,
теж виникне щось зовсім недолáдне –
таке, що кожен, хто нас знав, жахнеться.
Втім, тих, хто знав нас, буде небагато.
Ось так, за давнім звичаєм, собаки
в старому місці задирають лапу.
Паркан знесли уже бознá-коли,
та їм, либонь, ввижається паркан.
Їх візії доповнюють реальність.
А мо’, земля той запах зберігає:
асфальту не здолати пéський запах.
І що їм цей потворний новобуд!
Для них тут сад, ну, скáзано вам, – сад!
А те, що очевидно для людей,
собак, здається, зовсім не обходить.
Оце і є так звана “псяча вірність”.
Якщо вже довелось мені всерйоз
про естафету поколінь завести мову,
то тільки в цю я вірю естафету.
Вірніше, в тих, хто відчуває запах.
Так мало нині в Ленінграді греків,
та й взагалі їх – поза Грецією – мало.
Принаймні, надто мало задля того,
щоб зберегти свої споруди віри.
А вірити у те, що ми будуєм,
ніхто їх не примушує. Одна,
напевно, справа націю хрестити,
а хрест нести – уже достóту інша.
У них одне покликання було.
Вони його здійснити не зуміли.
Неораним їх поле заросло.
“Сіячу, бережи свою соху,
ми знаємо, коли нам колоситись”.
Вони свою соху не впильнували.
Я серед ночі дúвлюсь у вікно
і думаю про те, куди ж зайшли ми?
Від чого ми сьогодні більш далекі:
від православності, а чи від еллінізму?
До чого ми близькі? І що там, у майбутнім?
Чи не судилась нам тепер інакша ера?
Яку ми справу спільною назвемо?
І що у жертву їй принести мусим?
no subject
Date: 2008-01-28 06:57 am (UTC)no subject
Date: 2008-01-28 07:08 am (UTC)no subject
Date: 2008-01-28 07:13 am (UTC)Я покидаю місто, як Тезей –
свій лабіринт, залúшивши смердіти
труп Мінотавра, й хтиву Аріадну –
в обіймах Вакха.
Ось вона, звитяга!
Апофеоз подвижництва. Господь
якраз тоді влаштовує нам зустріч,
коли, завершивши усі нагальні справи
й узявши здобич, сунем пустирем,
навіки покидаючи цей край,
щоб більше вже сюди не повертатись.
Бо, зрештою, убивство є убивство.
І смертні мусять битися із монстром.
Та хто сказав, що вúродки безсмертні?
Отож, щоб ми не вміли й уявити
себе відмінними від тих, кого здолали,
Бог відбирає в нас винагороду,
звичайно, потай від святкової юрби,
й велить мовчати. Й ми ідемо геть.
Тепер уже насправді – назавжди.
Людина, звісно, може повернутись
на місце свого злочину, натомість
на місце упослідження – ніколи.
І в цьому пункті плани Божествá
і наше відчуття його зневаги
збігаються настільки абсолютно,
що за спиною зостаються: ніч,
смердючий звір і тріумфальний натовп,
вогні, будинки. Вакх на пустирі
навпомацки голубить Аріадну.
Коли-небудь я мушу повернутись…
Назад. Домíв. До рідного порогу.
Проляже шлях мій через це містечко.
Дай, Боже, щоб з собою я не мав
двосічного меча, оскільки місто
звичайно починається для тих,
хто в ньому мешкає, з майдану
і ратуші.
А для мандрівця – з околиць.
no subject
Date: 2008-01-28 07:22 am (UTC)no subject
Date: 2008-01-28 07:32 am (UTC)no subject
Date: 2008-01-28 07:42 am (UTC)no subject
Date: 2008-01-28 07:57 am (UTC)Натомість, мені здається, що вона просто розчинилася у так званому "поживному розчині" жлобалізації - і на те нема ради!
no subject
Date: 2008-01-28 05:04 pm (UTC)no subject
Date: 2008-01-30 08:20 am (UTC)no subject
Date: 2008-01-28 08:24 am (UTC)Бродский для меня вроде спасательного круга в этой жизни...уже много лет...
Я еще мало читала Ваших стихов, но с самого первого была поражена и счастлива...от этой внешней бесстрастности у меня сжимается горло..
Интонации Бродского очень сильны...но это никак не обесценивает Ваши стихи..возможно, так проявляет себя интеллект?...
no subject
Date: 2008-01-28 05:07 pm (UTC)