заметки

Дорогая моя! Мне понятно, что жить в стране, отвергая ее - нелегкое дело. Один вопрос - любить страну, не любя и даже ненавидя ее правительство (мы в СССР хорошо этому научились в свое время), но ты совка уже не застала. Ты попала в российский нео-совок только сейчас, будучи очень молодой, и все же взрослой женщиной. У тебя опыт жизни в городе, где твоя, скажем, не вполне славянская внешность заставляла тебя испытывать страх в метро... Или я что-то забыл? Второй вопрос - как невзлюбить целую страну. С ее березками-рябинами и кустами ракиты над реками. С ее древней архитектурой. С ее литературой и музыкой.

Выродки есть всюду. Болтуны и демагоги есть всюду. Безответственные люди со всей гаммой психических расстройств есть всюду. Хулиганы и правые (а также левые) радикалы есть всюду. Говоря о стране следует мыслить категориями политическими. И говорить в тех же категориях.

Дорогая, как тебе кажется, как назвать политический строй в РФ? Это демократическая федеративная республика? Как Германия? Нет, конечно.
Как по мне это псевдо-демократия типа совка. То есть существует лишь одна партия, имеющая власть. Все остальные - сугубо декоративные образования у которых нет шансов. А если у какой-то сильной личности появляется шанс, то.... Пример Ходорковского достаточно демонстративен. Немногие помнят что в странах соцлагеря тоже была фиктивная многопартийная система.

Правящая партия, как и компартия в СССР по сути не является партией. Это властный паразит, высасывающий из страны последние (или предпоследние) соки. Это некая самообслуживающаяся группа, имеющая единоличного лидера, который в ней не состоит. Да и может ли император состоять в партии?

Российский государственный строй столь же республиканский, сколь демократический. То есть мы имеем дело с "республикой-монархией". Тут можно вспомнить и Азербайджан, И Северную Корею, и Сирию. Путин не стал царем, поскольку он хочет быть вездесущим и всесильным Богом. Безальтернативным. Но - смертным.

Идеология РФ, этого парадоксального образования эклектична, и напоминает мне шашлык на шампуре. Этот шампур - милитаризм. Я бы назвал его историческим (или истерическим) милитаризмом.

Продолжу завтра. В заключение скажу, что мы тебя очень любим. А Россию - нет. В том виде, в котором она сейчас. а в другом мы ее не увидим. Я уж точно.

Твой Боря

заметки

Відповідав на запитання портала "Збруч". Остання відповідь.

Доки є російськомовний читач, доки є російськомовні письменники й поети - російськомовна література в Україні буде існуватти. Інша справа - яка буде якість цієї литератури? Яке буде її місце на літературнім ландшафті Украіни? Ті з російськомовних авторів, які ідентифікують себе с Росією, тобто з "русским миром" рано чи пізно відїдуть до своєї метрополії. Деякі, як Андрій Поляков, як Станіслав Мінаков, Андрій Дмітрієв вже там. Але є інша група - ті, хто вважають себе російськомовними українцями, які є патріотами України. По словам Олександра Кабанова "Жил на языке врага, умирал за Украину". Саме по тим людям Путін, той шалений "захистик" російської культури, вдарив установками "Град", "Бук", проїхав по ним танками. Російськомовний автор - свій посеред чужих, чужий посеред своїх. Сергій Жадан, якого я щиро люблю, перекладав його вірші російською, а він навзаєм мене українською, нещодавно сказав, що не можуть перейти російськомовні поети на українську, й мене вжив як приклад. Невдало. Бо три роки тому я почав спочатку перекладати свої й чужі вірші українською, а потім - писати українською. Може естетика постраждала. Але етика (для мене це - головне) виграла. Ні, я не буду україномовним поетом. Але ж білінгвом буду. Може й є.
Але мій приклад не є типовим. Більшість російськомовних авторів залишаться російськомовними. Хоч що я там кажу? А Наталка Бельченко? Вона - двомовна. Дмитро Лазуткін - повністю перейшов на українську. Дві молоді поетеси - в Одесі! - від часу до часу пишуть українською.
Андрій Любка писав, що з часом виникне "українська російська". Я з ним не згоден. Але якісь зміни у російській мові, яка існує в Украіні поступово будуть виникати. Завдяки Путінскьий агресії російськомовна література України буде біль-менш в ізоляції від "культурної" (?) метрополії. наслідки цього спрогнозувати важко. Але твердо можу сказати - прагнення домінувати не буде. Яка може бути монополізація мовного простіру в Україні сьогодні! Але багато що залежить й від політики видавництв. Про це - розмова довга.

verses

***
высокий обрыв голубоватая глина
от улицы осталась четная половина
пойдешь по траве метров десять и постоишь у края
вспомнишь вздрогнешь куда подевалась вторая
оползни ели мой город откусывая по кусочку
охваченный страхом видит не сущность а оболочку
он видит ложь и несовершенство режима
он не думает что материя неуничтожима
что государство платона вечно и неизменно
что правленье тирана жестоко а потому совершенно
пройду по траве постою на краю вспоминая
куда подевалась линия несуществующего трамвая
куда сползла территория в чем одесса повинна
как поживает исчезнувшая нечетная половина

вірші українською

***
не кажи мій маленький лишку
лежи спокійно у ліжку
хай мамка співа колискову
національну зразкову
не дивись навкруги синочку
носи вишивану сорочку
гуляй в садку просто неба
більш нічого не треба
не слухай як б'ють гармати
хай співа колискову мати
хтось ступає на давні граблі
ми на давні козацькі шаблі
на недавні серпи з молотками
що зробили своїми руками

лежи спокійно у ліжку
чи відпочивай у затишку
не кажи мій маленький лишку
бо лишка це зайве хлопчисько
тривай бо війна вже близько
бо лишка то лишенько лихо
сиди мій маленький тихо

заметки

Повторение пройденного - почетный патриарх ПЦУ Филарет пошел в раскол. Он не признает решения объединительного собора, которые подписал и намерен собрать новый собор, который восстановит в правах Киевский Патриархат и - что понятно - Филарета, как его главу.
Филарету 90 лет....
Все это уже было на момент появления украинской церкви на территории Украины на фоне перестройки и независимости. Тогда в Украине была восстановлена Украинская Автокефальная Православная Церковь, до того существовавшая за рубежом. Ее Патриархом был Мстислав (Скрыпник), личность неординарная. Именно он освятил в свое время место, на котором сейчас восстановлен Михайловский монастырь.
Филарет также вел Украинскую Церковь к независимости от Москвы. Но вот фигура Мстислава его совершенно не устраивала - возглавить отделившуюся церковь должен был именно он - митрополит Киевский и Галицкий, патриарший экзарх всея Украины (непримиримый враг греко-католиков и автокефалистов еще совсем недавно) . Еще при жизни Мстислава, Филарет, попавший - по понятным причинам - в опалу у Мск патриархата и запрещенный в служении архиерейским судом в Харькове, а позднее преданный анафеме, провел "объединение" Украинской Автокефальной Церкви, представленной тогда митрополитом Антонием в обход Мстислава и УПЦ Московского Патриархата. Никакого объединения тогда (как и теперь) не произошло. В реальности вместо двух украинских православных церквей получилось три. Третьей церковью и стал Киевский Патриархат. Думаю, мало кто помнит события той поры. Патриархом стал Владимир (Романюк), украинский церковный диссидент, прошедший лагеря, который вскоре умер при странных обстоятельствах. Его похороны вылились в масштабные столкновения на Софиевской площади, где и покоится ныне его прах....
Сам Филарет был типичной постсоветской фигурой, гармонично сочетавшейся с фигурой бывшего секретаря ЦК КПУ Леонида Кравчука, избранного Президентом.
Эту церковь, конечно, никто не признавал, но верующим украинцам это было почти все равно. Они пришли в "анафемствованную" церковь и оставались там все эти годы.
Постепенно советское прошлое Филарета было забыто (не всеми!) и его авторитет укрепился - в этом его немалые заслуги. Эти заслуги отмечены званием Героя Украины.
И что же теперь?
Как мне кажется - это удар в спину.

*
Повторення пройденого - почесний патріарх ПЦУ Філарет пішов у розкол. Він не визнає рішення об'єднавчого собору, які підписав і має намір зібрати новий собор, який відновить в правах Київський Патріархат і - що зрозуміло - Філарета, як його главу.
Філарету 90 років ....
Все це вже було на момент появи української церкви на території України на тлі перебудови і незалежності. Тоді в Україні було відновлена Українська Автокефальна Православна Церква, яка до того існувала за кордоном. Її Патріархом був Мстислав (Скрипник), особистість неординарна. Саме він освятив свого часу місце, на якому зараз відновлений Михайлівський монастир.

Філарет також вів Українську Церкву до незалежності від Москви. Але ось постать Мстислава його абсолютно не влаштовувала - очолити відокремлену, вільну церкву мав саме він - митрополит Київський і Галицький, патріарший екзарх всієї України (непримиренний ворог греко-католиків і автокефалістів ще зовсім недавно). Ще за життя Мстислава, Філарет, який потрапив - зі зрозумілих причин - в опалу у Мск патріархату і заборонений в служінні архієрейським судом в Харкові, а пізніше відданий анафемі, провів "об'єднання" Української Автокефальної Церкви, представленої тоді митрополитом Антонієм в обхід Мстислава і УПЦ Московського патріархату.

Ніякого об'єднання тоді (як і тепер) не відбулося. В реальності замість двох українських православних церков вийшло три. Третьою церквою і став Київський Патріархат. Думаю, мало хто пам'ятає події тієї пори. Патріархом став Володимир (Романюк), український церковний дисидент, який пройшов табори, який невдовзі помер за дивних обставин. Його похорони вилилися в масштабні зіткнення на Софіївській площі, де і покоїться нині його прах ....
Сам Філарет був типовою пострадянською фігурою, що гармонійно поєднувалася з постатю колишнього секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука, обраного Президентом.

Цю церкву, звичайно, ніхто не визнавав, але віруючим українцям це було майже все одно. Вони прийшли в "анафемствованную Москвою" церкву і залишалися там всі ці роки.
Поступово радянське минуле Філарета було забуто (не всіма!) І його авторитет зміцнився - в цьому його чималі заслуги. Ці заслуги відзначені званням Героя України.
І що ж тепер?
Як мені здається - це удар в спину.